В мене був якийсь обшир життя, якісь інтереси, і жити було радісно і весело – отець Віктор Маринчак
Друга частина текстової версії другого випуску програми Антисовєтська Пропаганда на Каналі Антисовєтський 58.10. Ми запросили до розмови отця Віктора Маринчака настоятеля храму Святого Іоана Богослова.
Якщо ви не можете здолати текст, то дивиться другий випуск програми Антисовєтська пропаганда на Каналі Антисовєтський 58.10
– Розкажіть, у якій сім’ї ви народились, про своїх батьків.
Я народився в сім’ї вчителів. Батько мій був директором школи, мама вчителькою. Батько із селян, а мама належала до династії вчительської. І її мати, і її бабуся, і її батько були вчителями. І зрозуміло, що по материнській лінії там було кілька поколінь вчителів. Зрозуміло, що це накладає певні обмеження на спілкування, тому що вчитель є вчитель. В нього є обов’язки і відповідальність. І тому всього начебто не може сказати.
Але в нашій сім’ї повторювались неодноразово розповіді про враження мого батька від голодомору тут на Харківщині і про його враження стосовно його військового досвіду. І те і те, то було надзвичайно трагічним, надзвичайно суворим, і я думаю, що позначилось на долях моїх батьків те, що вони пережили. Ну і спогади про ті репресії кінця 30-х років, які начебто нашої сім’ї не торкнулися. Але саме тому, що вони втекли з Харкова до села він директором школи, вона вчителькою. І подалі від Харкова, аж в Дніпропетровську область. Під Новомосковськом вони жили, аж до війни в селі Кулебівка.
Ну, що можу сказати? Оповіді батька і мами, які часто згадували війну, на мене вплинуло дуже сильно.
І, наприклад, жорстокість нашої влади стало мені зрозумілою з дитинства. Радянська влада на чолі з комуністичною партією відрізнялись надзвичайною жорстокістю в стосунку своїх громадян.
І батько був свідком, він був тяжко хворий, евакуювався в тил після того, як вийшов з заточення, хворим на запалення легенів. І лежав в вантажівці, в кузові. Вони перетнули Дон. І він бачить таку сцену. Це те, що він мені розповідав. Наші відступають через Дон. Вони вже від’їхали від мосту через який переїхали. Через Дон переправляються, хто на чому. Хто на паркані, хто на діжці. Люди, наші вояки.
Рядових відправляють в один бік. А не рядових одразу питають: «Хто такий?»
– Командир батальйону.
– Де твій батальйон?
– Там. Ну і ти давай туди. Ставлять на коліна і кулю у потилицю.
– Хто такий?
– Командир батареї?
– А де твої гармати?
– Там. На коліна, кулю в потилицю.
Він був надзвичайно вражений цим. Це залишилося з ним на все життя. Знаєте, як в чоловіків буває, як вип’є, так почне розповідати про те, що болить. Він завжди як вип’є, каже, їди сюди. І починає мені розказувати і про голодомор, і про цю сцену. Або він під Сталінградом був поранений. Начальник штабу батальйону, приходить поповнення. В Сибіру дев’ятикласники були зараховані до військового училища без іспитів, бо потреба в офіцерах була дуже великою. Провчилися півроку, а тут під Сталінградом проблеми великі. І цілий курс беруть 16-літніх хлопців і під Сталінград. Кажу, вони були завзяті, в Сибірі там такі люди, завзяті дуже, кріпкі і завзяті і рвалися в бій. І одразу ж, це зрозуміло, начальство. І приходить комбату наказ – атакувати. Він каже: «Як?» Не пророблена, так би мовити, якась тактика, немає підтримки артилерії, ніякої розвідки.
– Атакувати.
– Він каже: «Та тільки хлопці прийшли сюди, як можна?»
–Атакувати ти що, ну з матом і перематом, до стінки хочеш?
І вони побігли в атаку 700 чоловік, повернулись семеро. Сиві всі, кажуть, сиві були. І таких атак було стільки, що каже, поле було всіяно трупами. Ходиш і чвякає трупний яд, бо ти не можеш пройти, не наступивши на тіло. Він казав: «Думаю, що після війни людей в нас не буде».
Це він мені розповідав, коли мені десь років десять було, хлопчисько просто. Але це він мені розповідав з таким болем серця. Це закарбувалося на все життя, і моє ставлення до загонів СМЕРШ, НКВД і тощо. Він каже, з одного боку: «Ну правда, якби не було наказу Сталіна – ні кроку назад, бігли б до Уралу». Але як же ж здійснювався цей наказ ні кроку назад? За 10-15 метрів відійшов від розташування, можуть тебе схопити і розстріляти. Розстрілів показових, в присутності всього особового складу, було дуже багато. І, як він казав, стоїть якийсь офіцер, каже: «Погіб за родину, не за родину, а за трусость, сволочь». І стріляють в нього. Тобто там всяке було страшне, головне що страшне. І оці розповіді сформували моє ставлення до багатьох речей.
– А ви пам’ятаєте, коли ви вперше себе відчули людиною, які самі ранні спогади?
– Я думаю, що це ставалося десь на межі… Я ж старий, я ж дитя війни, я 1945 року, причому березневий, тобто я ще до закінчення війни народився. І в мене таке враження, що я пам’ятаю, наприклад, з Новим роком 1949. Пам’ятаю, моя мама, як вчителька, готувала дітей до новорічної ялинки, вони якусь виставу робили. І у нас вдома вони часом репетиції робили, а часом я приходив з мамою до школи і там дивився, як вони репетирують.
– Це в Харкові вже було?
– В Харкові. Я народився в Харкові.
– А розкажіть, будь ласка, про що ви мріяли у дитинстві, ким хотіли бути, що мріяли отримати?
– В той час хлопчики грали в війну і тільки у війну. Моє становлення я пам’ятаю вже спочатку 50-х років. Я навчився читати в п’ять років. Якась книжка про нашого тричі героя Радянського Союзу Івана Кожедуба потрапила мені до рук. Ну, років шість в мене було, мабуть. Я з захопленням її прочитав. Я дуже швидко навчився великі книжки читати. Я якийсь час я мріяв про небо, про літаки і всяке таке. Я серйозно до цього ставився, я вивчав щось. І книжки у мене були про авіацію, і в бібліотеці набирався літератури, відповідно і тощо, і тощо. І так тривало до сьомого класу включно. Ходив до аероклубу, він був такий у нас, намагався там робити моделі літаків. Але потім відбулося становлення іншого в мені і очевидно, що я став гуманітарієм. Воно складалося повільно, але вже в восьмому класі література мене цікавила, а авіація залишилась десь за межами моїх інтересів. І так, я йшов собі таким шляхом, ну, як всі діти.
– Ви можете назвати своє дитинство щасливим?
В Радянському союзі
завжди були гарні теорії
– Я думаю, що воно було надзвичайно суперечливим. Надзвичайно суперечливим і щасливим воно було тільки до того, як пішов в школу. Школа дуже специфічне середовище і я по своїх дітях теж побачив, як школа десь калічить людину. Особливо в радянській школі це відбувалося. Там треба бути як всі. Там індивідуальність таке. Ну, у всякому разі, в ті роки, коли я вчився, індивідуальність не цінувалась так, як вже пізніше, хоча б теоретично. В теорії взагалі… У нас взагалі в Радянському союзі завжди були гарні теорії і в гуманітарній сфері теж, але гарна теорія ніяк не єдналася з практикою. І тому я відчував весь час тиск і гніт шкільного устрою життя і це мені заважало. Але діти відрізняються тим, що вони вміють радіти тоді, коли все насправді дуже погано, але вони все одно радіють. Вітальність, радість життя, просто радість життя, безпосередньо. Це в мене довго тривало і я думаю, що так чи інакше я здатність радіти життю зберіг попри все, хоча це було важко.
Але моє дитинство було щасливим, я не ходив до дитячого садка і тому не потрапив в систему. Той, хто потрапив у садок, той потрапив у радянську систему. А я не був там. В мене була бабуся гарна, вчителька талановита навчила мене читати і грала зі мною, і розповідала щось, і таке інше. В мене був якийсь обшир життя, якісь інтереси, і жити було радісно і весело.
Історія не знає жодної імперії, яка зберегла себе – отець Віктор Маринчак
Держава має використовувати бронювання для мотивації тих, хто працює на Державу
