Три історії про комуністичні часи від пана Володимира з Мерефи
На Каналі Антисовєтський 58.10 з’явилося відео пілотного випуску у рубриці Антисовєтська пропаганда. Ми ставили запитання Володимиру Колодяжному, котрий про себе сказав, що він пересічний громадянин.
Пан Володимир Колодяжний з міста Мерефа у Харківській області не хоче ні в якому разі повернутися до СРСР. Він прожив при совєтській владі 37 років, з часів Маленкова, бо у рік його народження здох кат українського народу Сталін. Пан Володимир каже, що совєтська пропаганда зробила так, що люди думали про життя у СРСР, як про щось прекрасне. Але ілюзія розвіялась, коли його відправили служити до Німецької демократичної республіки. Там з’ясувалося, що німці живуть значно краще ніж правильні совєтські люди у СРСР, хоч самі німці казали, що живуть гірше за всіх країн, які входили до Варшавського договору.
Володимир Колодяжний вимушено був активістом, бо комуністи дуже полюбляли розповсюджувати самодіяльність, а він грав на кількох музичних інструментах. Його примусили вступити спочатку до комсомолу, бо не може бути, щоб вчитель музики не був комсомольцем. А потім пояснили, що він повинен вступити до лав КПРС, бо якомусь співробітнику інженерної ланки закортіло стати комуністом. А його не могли прийняти до лав партії без двох робочих.
Володимир тільки після падіння совєтського режиму зміг побудувати та облаштувати свій будинок. Ще він зміг вступити до лав партії, яку обрав сам.
Історія про голодне, але щасливе дитинство та про родину у якій батьки були батьками
– Розкажіть, будь ласка, у якої сім’ї ви з’явились на світ?
– Це була сім’я робітнича. Батько працював на заводі ім. Малишева. Мати була залізничницею. Така чисто робітнича пересічна сім’я.
– Ваша сім’я, за вашою оцінкою, мала невеликий, нормальний, або великий дохід?
– Ні, скоріш можна сказати, що це був малий і про великий ні. Наша родина була середнього достатку. Ми серед перших телевізор купили. Я пам’ятаю, це був «Харків» з програвачем і радіоприймачем. Не можу сказати який це був рік. Але, мабуть, ще до 60-х. Десь кінець 50-х. Збиралися тоді сусіди, у кого не було телевізора, і дивилися у нас.
– Ваші батьки часто мали труднощі з грошима?
– Не було такого. Тоді було стабільно. Ми знали, що у перших числах була зарплата, в середині місяця аванс. Це я пам’ятаю, батько приїжджав коли була зарплата чи аванс. Завжди були цукерки, завжди були якісь смаколики.
Наскільки це дозволяли тоді обставини. Тому, що не завжди було все у достатку. Батьки до школи водили мене ще в магазин, о третій ночі, щоб зайняти чергу за хлібом, тому що давали тільки дві буханки в руки. Це треба було прийти. Пам’ятаю, що чорний хліб був такий глевкий якийсь. І кожний повинен був бути, щоб кожному дали по дві буханки. Це батько, мати і я. Сестра ще була малою її не водили.
– Коли ви були дитиною, який у вас найраніший спогад зберігся, коли ви себе відчули людиною. Пам’ятаєте щось?
– Важко загадати. Дитинство моє пройшло, можна сказати, в лісі. Коли я ріс, то через дорогу від нас був ліс. І я як з ранку вийшов, то в мене було завдання назбирати хмизу для плити та нарвати мішок трави кролям. Це було таке завдання обов’язкове.
– Це скільки років, мабуть, було вам? Чотири? П’ять?
– Ну, практично, до семи років. В сім років, я в другому класі пішов в музичну школу і тоді вже ніколи було мені бігати по лісу.
А так, в нас навіть ігри були такі, з дерева на дерево перескочить, щоб на землю не стати. Якщо став, то ти вже латка.
– Вам часто доводилось у дитинстві бути голодним?
– Ну, практично, так. Я не пам’ятаю це, але мати розповідала мені вже в зрілому віці, що стояла бочка обрізана, туди борду зі спиртозаводу наливали і помиї виливали, все що для свиней. І оце каже проходиш мимо і рукою туди в бочку, хвать, що там попалось тобі й в рот. І зробили тоді кришку, щоб я не доставав.
– Вам завжди в дитинстві давали їсти те, що вам подобалось?
– Ні, такого не було. Давали те, що було. Я не пам’ятаю таке, щоб когось примушували їсти. Тоді що дали те і з’їв, як зараз умовляю онуків з’їж це, воно гарне та смачне. Ні, такого не було.
– Розкажіть, якщо пам’ятаєте, про що ви мріяли у дитинстві? Ким хотіли бути? Що мріяли отримати з їжі, речей, іграшок?
– Іграшок не було, як таких. Єдине, що в пам’ять мені врізалось, це була дерев’яна коляска, з дерев’яними колесами такий ящик збитий. Мене возили малого в цій колясці, а потім я катав її по вулиці. Оце були всі іграшки. А так у лісі сам знаходив собі щось схоже на іграшки.
– Ви у дитинстві мріяли чогось досягти, коли станете дорослим?
– Не було такого. Пам’ятаю, яка це цінність. Це було все так.
– Хтось з дорослих вам казав, що потрібно бути дорослим, приймати відповідальні рішення, як дорослий? Розуміти дії дорослих, якщо вони вам щось не могли дати, чи не могли купити щось?
– Коли вже подорослішав, так, то було. Я займався музикою, був баяністом. Хотілось інструмент, щоб був в мене свій хороший, щоб він звучав порядно. Починав я у музикальній студії, а потім перейшов у місті Південному до музикальної школи. І от це було вже самостійно. Я потім їздив туди сам від батьків.
– Які відчуття у вас зараз викликає ваше радянське дитинство?
– Дуже, дуже сумні. Все було в якихось таких рамках наскільки це дозволяло дитинство. Зараз я розумію, що це були просто дуже, дуже вузенькі рамочки такі.
– Ви можете назвати своє дитинство щасливим?
– Ну, я не скажу, що воно було нещасливим. Так, дитинство, як дитинство у всіх дітей, можна сказати, що щасливе. Батьки мої були батьками. Дідусь з бабусею теж були поруч. Літо ми проводили всі на селі у діда з бабою. Рибалка і ягоди, і гриби, і овець пасли.
– У якому віці ви зрозуміли, що дитинство закінчилось?
– Коли пішов в армію.
– Юність настала зненацька, чи ви були до неї готові?
– Ну, практично так, тому що я перед армією вже рік працював в школі, викладав музику. Уже дитинство моє вже, можна сказати, закінчилося тоді. І уже зовсім по-іншому дивився на усе це.
– У вас проявлялось у якомусь виді юнацьке бунтарство?
– Було, було, було таке.
– У чому воно проявлялось?
– По-перше, я був, як це сказати правильніше так, не дуже слухняною дитиною, пацаном. Я міг десь подратися. Або якщо там десь знайшли снаряд, то обов’язково треба було розвести багаття та його підірвати. А тоді багато по лісу валялося всякої нечисті.
Сумна історія про діда, якого репресували двічі
Коли пана Володимира спитали про його відношення до церкви за часи совєтської окупації, він відповів, він був хрещеним, але батьки це приховували. До церкви він ходив тільки на Великдень. Як він сказав, ходив до церкви, але біля церкви.
– Як у вашій сім’ї ставились до церковних свят?
– Ніяк. Мій дід був репресований в 30-х роках. Він був царський молодший офіцер унтерофіцер. В 17-му році він кинув царську службу і прийшов додому. Почався НЕП. Він завів собі молотарку двокінну, у нього був млин. Коротше, його розкуркулили. Забрали все, а за день до того попередили, що прийдуть арештовувати, щоб він ховався. Дід у 29-му році до 30-го, поки його виловили, так сказати, їздив з Конграда (Краснограда) до Харкова, із Харкова до Конграда поїздом. Дочки, це було в Водолазі, виносили до поїзда йому їжу. Він їхав в одну сторону з ранку, а вечерю виносили коли він на Харків їхав. Дід цілий рік проїздив у поїзді. В 30-му році його все-таки піймали і на чотири роки відправили на висилки до Самари, але просидів він там сім.
– А за що дали строк? За що він відсидів сім років?
– За те, що він був куркуль. Тільки за те, що він був заможною людиною. Ну, і походження підвело.
– Зрозумів, що він попав під першу хвилю масових репресій.
– В 1930 році діда репресували. Він повернувся в 1938 році вже. В 1941 році окупація німецька прийшла. Німці на першому зібранні, – дід, ти будеш старостою. Він тоді каже, в мене два сини воюють в червоної армії. А, так ти ще і комісар, каже німець і достає наган. Так будеш старостою, ти царський офіцер, репресований. Був він старостою. Прийшли совєти вдруге. За дідом таких не значилось ніяких кримінальних справ. На Булахах він трупи загиблих цілу зиму возив. Ще щось по дрібницям. Коротше, діда іще на 10 років відправили до лагеря. Він прийшов уже у 53-му році.
– Це по амністії після смерті Сталіна?
– Мабуть, що так, не буду казати, я не пам’ятаю цього. Знаю, що він прийшов. По фотографіях бачу, що дід прийшов після висилки, мене ще не було.
Про совєтську пропаганду та партійний квиток у калюжі
– Як ви ставитесь до совєтської пропаганди?
– Брехлива, але дієва.
– Коли ви жили у СРСР. Ви розуміли, що знаходитесь під дією совєтської пропаганди?
– Так, підспудно, але доказів і глибокого пізнання не було, поки не почали вивчати історію УПА, підпільників. Тоді вже зрозумів, що до чого.
Батька після війни направили в Станіслав, це Івано-Франківськ на ремонт озокеритових шахт. Ну і матір з ним поїхала туди. І от мати розказувала, ми два роки там прожили. Ми знали, що через будинок від нас бандерівці живуть. А тут нквдисти. На якесь свято, може Великдень, серед ночі перестрілка. Ранком проснулися поряд з сусіднім будинком, повішені господарі і табличка на них, що зрадники. А нам на наступний день, чи через день підсунули листа під двері. Уїжджайте, або будете покарані. І ото мати розповідала: «Я у батька схопила партійний квиток та його в калюжу, і додому».
– Це у якому році?
– В 47-му році.
– Це бандерівці нищили тих, хто приїхав?
– Так. Може не тих, хто приїхав, може тих, хто там жили, зрадників. Вони ж казали, де хто там живе. Ми теж знали, але ми нікому нічого не казали.
– Які елементи совєтської пропаганди вам подобаються досі? Совєтські фільми, музика та пісні совєтських композиторів, совєтські свята, совєтські страви, книги совєтських письменників?
– Совєтських письменників, московський язик я взагалі не вживаю, не читаю, не дивлюся. Музику, так, було крім тих пісень, яких потребували для того, щоб бути членом спілки композиторів.
– Вам доводилося стикатися з антисовєтською пропагандою за часів СРСР?
– Ні. Не було такого.
– Ви слухали західні радіостанції Голос Америки, Свободу?
– Слухали постійно.
– Звідки ви дізнались про ці станції?
– Коли з’явилися приймачі. Перший приймач у нас був з телевізором. І там між каналами між хвилями, ті, що передавали Промінь і Маяк, прослуховувались Радіо Свобода, потім BBC. Особливо цікаві були музикальні передачі Сєви Новгородцева.
Повне відео розмови:
