Історія не знає жодної імперії, яка зберегла себе – отець Віктор Маринчак
Перша частина текстової версії другого випуску програми Антисовєтська Пропаганда на Каналі Антисовєтський 58.10. Ми запросили до розмови отця Віктора Маринчака настоятеля храму Святого Іоана Богослова. Звичайно під час спілкування ми задаємо більш ніж сто питань, але пану Віктору ми задали десь півтора десятка тому, що якби ми поставили всі питання, то розмова продовжувалась багато годин, а матеріалу вистачило б на цілу книгу. Але книга вже, читайте «Досвід навернення» метанойя отця Віктора Маринчика.
Коли отець Віктор глибоко та змістовно відповідав на питання, які ми йому ставили, він відповів на багато запитань, які були у нашому переліку.
Розумію, що це дуже багато тексту, але можу запевнити, що це варто прочитати. Якщо ви не можете здолати текст, то дивиться другий випуск програми Антисовєтська пропаганда на Каналі Антисовєтський 58.10
– Ви уявляєте, як могло б скластися ваше життя, якби СРСР не зник?
Все визначено і все
надзвичайно обмежено.
Немає свободи
– Ну, безумовно. Я так уявляв собі це життя, коли мені було років тридцять, я пам’ятаю. Вночі прокинувся і почав думати, як буде складатися подальше моя доля. І зрозумів, що скука буде смертельна, тому що це в Радянському Союзі визначено наперед, запрограмовано і ані вільного вибору, ані якоїсь вільної думки бути не може і змінити хід свого майбутнього я не можу. Мені стало навіть якось в якомусь розумінні моторошно, тому що все визначено: до пенсії і після пенсії. Все визначено: як будується твоє життя, твої стосунки, твій зріст професійний тощо і тощо. Все визначено і все надзвичайно обмежено. Оце дуже важливо. Немає свободи. Тяжко було це розуміти.
І в той же приблизно час і трохи пізніше напередодні перебудови я пам’ятаю йду з другом і кажу: «Ну, Гітлеру не вдався тисячолітній рейх». А тут схоже, що це на тисячу років. Все те, що відбувається в Радянському союзі все таким чином налаштовано, що здається непохитним, потужним і непоборним. І знов-таки це було неприємно.
В 1991 році стаю священником
Ну, а потім я в 1991 році стаю священником. Перед тим я брав участь в якихось заходах товариства української мови руху тощо. І зрештою, коли виникло питання, а я давно йшов до священства з середини 70-х років. І коли зрештою з’ясувалося, що виходу у нас тут немає, потрібний свій священник, вибір впав на мене. Я його прийняв з радістю.
І от, 1991 рік. Ми пам’ятаємо, що в цей час почали піднімати голову реакційні сили в КПРС. І вони дуже хотіли реваншу, відкинути все те, що зробила ця перебудова. І тому, наважуючись стати священником, я розумів, що я наважуюсь на щось драматичне принаймні. Тобто, що шлях мій не буде уквітчаний трояндами, я знав точно. І знав точно, що будуть якісь утиски, переслідування і таке інше.
Так що, якби не складалася моя особиста доля продовження існування радянської влади з її несвободою, з її загарбницькими війнами такими, як війна в Афганістані, все це віщувало дуже сумне майбутнє.
– Чи пам’ятаєте ви той день, коли ви зрозуміли, що СРСР вже не стало?
В цей день ми служили
тут першу літургію
– Це сталося у той день, коли вони зробили спробу путчу. Я пам’ятаю оцей день. Зрозуміло було, що це небезпечно, і люди з мого оточення, декотрі, сприймали події досить драматично. Але в цей самий день ми служили тут першу літургію. Власне, це була не сама по собі літургія, це була служба на подвір’ї нашого храму, під мурами його. Проте це саме в день 19 серпня 1991 року відбулося. Я прийшов раніше ніж всі інші само собою, треба було все підготувати. І через деякий час заходить тодішній один з активістів і каже: «Ви знаєте, у Москві путч. Вони збираються скинути Горбачова і тощо». Моя перша абсолютно автоматична реакція була, – це несерйозно. Він каже: «Чому?» Я кажу: «Тому що, якби це було серйозно, ми б з вами зустрілись не тут». І оця думка, що це не серйозно, отак вона в мене, як виникла, так вона і продовжувалася.
Листівки за підписом Єльцина
Ми тут відслужили те, що нам треба, зробили свої справи приватні, і я в середині дня опинився в центрі міста. Мені треба було зайти в дом культури, такий був Центральний лекторій. В Центральному лекторії, в цьому ж приміщенні, був розташований Фонд культури, і ми там збиралися дуже часто. І тут ми мали зібратися для того, щоби поїхати в піонерський табір, посвятити там яблука та іншу поживу, і привітати всіх із святом. Я приїхав на метро до центра, дивлюсь, на всіх стовпах листівки за підписом Єльцина.
– У Харкові?
– В Харкові. Листівки за підписом Єльцина. Який заспокоює, так би мовити, народ, і каже, що не турбуйтесь, ми знайдемо раду.
Ну, в той момент він повів себе надзвичайно мужньо і вийшов з Білого дому так, щоби підтримати народ і не дати звершитись тому путчу. Взагалі це був останній випадок, коли в Москві сталося щось гарне.
Там загинули, правда, люди, за яких ми потім молилися, але вони не дали звершитися путчу. І це дуже суттєво. Вони зупинили танки. І це дуже суттєво. Такі речі надаються Богом як певний шанс для здобуття свободи. Вони отримали цей шанс. В той момент вони його використали. Що вони з цим зробили потім, ми добре знаємо. Там панує рабство зараз, і тому нам з ними тепер не по дорозі.
Але в той момент оці листівки за підписом Путіна дали мені розуміння дуже гарне, що все в порядку.
– За підписом Єльцина.
– Ну да, Єльцина, пробачте. Листівки за підписом Єльцина, вони дали розуміти, що все під контролем, все буде правильно. Буде важко, можливо, але все буде правильно. І тут в мене зміцнюється відчуття, що існувати не буде далі радянська влада. Комуністична партія, яка потерпіла таке найжорстокіше фіаско в своїй історії, далі існувати, як раніше, не буде і не буде ніколи вже відігравати визначну роль в житті суспільства. Так, я в це повірив одразу.
Але ж потім ми поїхали до табору. Там свято, там всі радіють, ніхто не звертає увагу на путч. І це мене зовсім переконало. Розумієте? Тобто, ті, що робили путч, були маргіналами історії. Вони так на узбіччі історичного процесу опинилися одразу.
Історія не знає жодної імперії,
яка зберегла себе
І зрозуміло, що, ну, на той момент, маючи вже досвід того національного підйому, який був в Україні, досвід тих заходів, які звершували такі організації, як Народний Рух України. Маючи перемогу у нас в Харкові демократичних кандидатів над офіціозом. Ми все це усвідомлюємо, що, по-перше, оці демократичні зрушення, вони неминучі і зупинити цей процес не можливо з одного боку. А з іншого боку в нас було вже давно таке розуміння, що історія не знає жодної імперії, яка зберегла себе. Жодної. XX століття було століттям руйнації великих імперій. І Російська імперія завалилась, потім правда, відродилася в Радянському союзі, але ж завалилась. І Австро-Угорська імперія завалилась, і Німецька імперія завалилась, і зрештою Британська, найсильніша з них, і та завалилась. І чому це Російська імперія, чи совєтська імперія, імперія зла, чому вона має бути винятком з цього історичного закону? Вона не є таким винятком і було зрозуміло, що буде розпад обов’язково.
Тим більше перед тим, я в 1988 році проїхав по Естонії, Латвії і Литві. І якраз в такий час, коли там піднімали голову Народні рухи. Тобто Народні фронти, вони так себе називали. Я навіть привіз листівку звідти, де зображений був радянський солдат, який чоботами жене перед собою крихітних Латвію, Литву і Естонію. А вони, схопившись за голову, кудись мають тікати чи що, щось там інше. Я пам’ятаю, що для мене це було надзвичайно сильним враженням.
І надзвичайно сильним враженням було те, що ще не розпочався Всесоюзний з’їзд депутатів. А вже на трибуні опинився депутат від Литви і почав вигукувати, що Литва приєднана незаконно до Радянського Союзу.
Тобто оці національні рухи, цей опір, ці події, які були перед тим і в Вільнюсі, і в Ризі, і в Тбілісі з саперними лопатками. Все це нам давало підстави не тільки розуміти, бути переконаними, що імперія радянська витримати довго це не зможе, їдуть руйнівні процеси. Так що, я ж кажу, що ми були готові до того, щоб зрозуміти, що все, звершилось.
Але мені було потрібно побачити тих дітей і вихователів, які абсолютно не звертають увагу на те, що відбувається в Москві. Побачити ті листівки треба було. І побачити повне подвір’я людей, демократично орієнтованих, які прийшли нас підтримати. Це не були наші парафіяни, з них потім ніхто до церкви не ходив. Але демократична громадськість Харкова підтримала появу в Харкові першої незалежної від МП Московської церкви громади православної. Вони прийшли.
Вони вже нічого не можуть
І я ж прийшов першим. А моя дружина з маленьким синочком прийшла пізніше. І заходить сюди зарьована, тому що вона перелякалася. Вона каже: «Їду і думаю. Його візьмуть сьогодні. А мене завтра. Куди подіти дітей?» Вона заходить на подвір’я, до неї підходить поважний професор з університету, царство небесне, Олександр Степанович Юрченко. І каже: «Чого перелякались? Вони нічого не можуть». І оці слова – вони вже нічого не можуть, в неї закарбувалися.
Потім вона мені після служби розповіла про цю сцену. І я зрозумів, що ні, ну це вже, це вже неможливо. Це вже кінець. Ну, треба сказати, що Радянський союз довго йшов до цієї кризи. І в 1985 році, коли приходив до влади Горбачов, ми всі розуміли, або він дасть, наприклад, свободу підприємницькій діяльності, або радянська економіка завалиться. І він дав свободу. Так, обмежено, але дав.
З’явилися ці кооперативи, дуже потужний кооперативний рух, з якого потім весь наш малий середній бізнес вийшов.
– Та й великий теж.
– Та й великий. А крім того, було зрозуміло, що необхідна політична свобода, свобода слова. Тоді з’явилося гасло – гласність. І таки дали свободу слова. І вона була відчутна не тільки в Москві, а й в Україні. І ми це переживали, ми слухали українське радіо, воно було вільне на цей час. Ми читали українську пресу, вона була вільною. Згадували і воїнів УПА, і визвольну боротьбу проти Російської імперії і таке інше. Тобто дорога наша була довгою і підготовка наша до розуміння, усвідомлення, що незворотній цей процес, і що розпад неминучий.
Але от крапку ми поставили 19 серпня.
– Що змінилося у вашому житті після розпаду СРСР?
Історичний процес
не лінійний і багатовимірний
Думаю що багато що. Історичний процес дуже не лінійний. Він багатовимірний. І 1992 рік, цей рік появи купонів карбованців, цей рік надзвичайної інфляції. Це час, коли звичайні люди економічними умовами були відсторонені від громадських процесів. Це взагалі було дуже сумно спостерігати, тому що поки була радянська влада, ми всі отримували якусь більш-менш зарплату. І маючи це, ми мали якісь можливості для того, щоб мати вільний час, просто мати вільний час. А вільний час ти можеш використати по-різному, можна на рибалку їздити, а можна прийти на мітинг. Люди ходили, і в Харкові були потужні мітинги. І Харків, наприклад, я при тому був присутній, підтримав Революцію на граніті 1990 року і то що, і то що.
А тут половина кинулась на городи і на дачі, тому що по-іншому не виживеш. Друга половина кинулась на челночні рейси, щоб привозити якийсь ширпотреб, хто з Туреччини хто з Польщі і таким чином виживати. Тобто почався суворий іспит суспільства на виживання. Змінилося страшно все, в цьому розумінні. І головне, що напруження громадського життя дещо зменшилося. Але, вже не було керівної ролі комуністичної партії. Вже скасована була взагалі вона, розпущена можна сказати, поставлена в умови майже поза законом.
Це дуже важливий був момент, тому що я гуманітарій, а всі гуманітарії і всі люди, які мають стосунок до сфери культури, письменники, митці, артисти, режисери, композитори, тощо – всі були під контролем і тиском. Контролювала нас комуністична партія, а тиснути міг Комітет державної безпеки, само собою зрозуміло, і контроль і тиск був тотальний, треба сказати. І те, що цей контроль і тиск припинився, я відчув одразу.
Тобто, я йшов на канікули як доцент університету, ще приватною особою. Я не був священником, коли йшов на канікули в 1991 році, влітку. А з канікул я повернувся вже священником, настоятелем храму. І я пам’ятаю свої перші дні, я з’являюсь в університет, я не звільнений і не збирався звільнятися. Я працював в університеті до 2022 року. Тільки восени в 2022 році, в зв’язку з військовим станом, я таки прийняв рішення, що треба йти на спочинок.
Абсолютно неочікувана була реакція від декотрих людей. Мене поздоровляли з тим, що я став священником наші доценти, професори філологічного факультету Харківського університету. Завідувач спитав: «Як ти збираєшся поєднувати?» Я кажу: «Я думаю, що я впораюсь з поєднанням. І що університет не буде мені заважати, виконувати обов’язки священника. Але якщо буде заважати, то я піду з університету». І ми так спокійно вирішили всі проблеми одразу.
Я заходжу до декана, в якомусь питанні, абсолютно яке не стосується того, що я священник, питання було пов’язане з моєю аспіранткою. Я бачив, він побачив мене і насторожився. Мабуть, думає, що чого буду вимагати, чи щось іще. І коли я йому кажу, що в мене є аспірантка, така-то-така, і їй треба в тому і в тому допомогти. Він так зрадів, що я не прийшов до нього качати права і вимагати якихось речей. Я не знаю, чого що він там міг собі уявити, з чим я міг до нього з’явитися, але абсолютно зрадів і пішов на зустріч і всяке таке.
І взагалі, відсутність партійного бюро, на такому гуманітарному факультеті, вона була відчутна одразу. І без всяких проблем, коли треба було нам піти на збори трудового колективу, які були зібрані з приводу появи кандидата в президента Кравчука, десь в жовтні, приблизно, 1991 року. Ми спокійно прийшли, і я, і представники громади прийшли, і сіли, і сиділи, і записки йому там надсилали, і всяке таке.
Якийсь час у нашого, так би мовити, начальства був стан розгубленості, не знали, чи буде життя продовжуватись так, як раніше, чи воно зовсім зміниться. Потім вони прийшли до тями, взяли кермо в руки і повели свою роботу, як і раніше, практично. Але це вже була інша доба, доба без комуністичної партії Радянської Союзу. Без її керівної ролі і без її впливу на всі сфери життя без відповідальності за те, якими були справи в тій чи іншій сфері життя. Впливати вони хотіли, наказувати хотіли, а відповідали за все зовсім не вони, а керівні органи держави, керівні органи підприємств. Але двовладдя оце, коли секретар парткому має дуже велику вагу, хоча ні за що не відповідає, по суті, це було таке неприємне життя в Радянському Союзі. Так що відчутно було, безумовно, і пішов процес.
Истории про мечту, неожиданно пришедшую юность и октябрятскую звездочку
Три історії про комуністичні часи від пана Володимира з Мерефи
